Кожен із нас хоча б раз чув, що українські письменники — недостатньо впливові чи актуальні, а українська література — не така видатна, як інші, і занадто сповнена страждань. Ці стереотипи довгий час панували в суспільстві, проте за останні роки сфера книговидання та культури все активніше їх розвінчує. Давайте спробуємо розібратись, що криється за такими упередженнями і яка ж українська література насправді, а також подивимось, що варто почитати тим, хто тільки починає знайомство з українськими автор(к)ами.
“Журбою не накличу собі долі”: не смутком єдиним
При поверховому погляді на українську літературу може скластися враження, що вона може викликати тільки відчуття смутку й розпачу. Проте навіть якщо пройтися тільки творами шкільної програми, можна побачити
- і поезію, далеку від трагізму чи пафосу історичної лірики (від споглядальних віршів Антонича до провокативно-гумористичних експериментів Бу-Ба-Бу),
- і різні прояви сатири (від соціальних комедій Карпенка-Карого то замальовок-усмішок Вишні),
- і пригодницький жанр (від дитячої літератури Нестайка до “Тигроловів” Багряного),
- і історії кохання (від класиків на кшталт Франка до інтимної лірики Жадана),
- і багато інших тем і стилів.
Дивіться наш каталог української літератури, щоб знайти те, що вам імпонує
А якщо виходити за межі шкільної програми, то можна відкрити для себе неймовірний пласт творів, які демонструють повноцінну включеність української літератури в європейський і загальносвітовий контекст.
Наприклад, автор(к)и наших 1920-х не тільки відображали процеси урбанізації й суспільних змін того часу (“Місто” Підмогильного), а і втілювали експерименти в різних течіях модернізму: створювали інтертекстуальну інтелектуальну прозу (“Подорож ученого доктора Леонардо…” Йогансена) чи писали формалістичні авангардні вірші (Семенко та інші представники футуризму). Письменники й письменниці того часу активно перекладали з інших мов і передплачували передові європейські видання про літературу, щоб розуміти світові тенденції та формувати свій унікальний погляд на популярні течії.
Крім того, завдяки новим виданням “неканонічних” творів можна дізнатися багато цікавого, наприклад:
- У нас іще в 1930-х з’явилася перша “тревел-блогерка”. Софія Яблонська зруйнувала всі можливі шаблони, коли сама (неодружена жінка!) поїхала в екзотичні країни на кшталт Мароко, Китаю чи Лаосу. Вона зафіксувала свої враження у фотографіях, а також подорожніх нотатках, видання яких умить стали бестселерами.
- Нобелівський лауреат Генріх Бьолль намагався ініціювати присудження нобелівки Стусу (або принаймні підтримував таку ініціативу). У 1984 році в Торонто було створено Міжнародний комітет, який рекомендував Стуса на премію, а декілька німецьких літераторів зверталися до генсека ЦК із прямою вимогою звільнити письменника з табору. Цілком можливо, що активність спільноти доклалася до смерті Стуса, адже радянській владі така нобелівська ініціатива була невигідна.
- Чорнобильська катастрофа наклала свій відбиток на український постмодерн, призвівши до оригінальних експериментів із романною формою. Наприклад, у “Щоденному жезлі” Пашковський і час, і простір роману позначає чорнобильською травмою: він змальовує бетонне місто, яке стає небезпечним для життя, і “чорнобильське безчасся”, у якому зависли українці.
- Попри ідеологічний тиск українське “втрачене покоління” залишило свої потужні свідчення про війну та повоєнний період. На жаль, до повоєнної епохи через репресії багато українських письменників не дожили, а ті, що хотіли публікуватися, мали прогинатися під радянську ідеологію. Попри це ми маємо твори Яновського, Багряного, Лепкого, Довженка та інших авторів, які розкривають кризу “втраченого покоління”, що намагається пристосуватися до нового життя. Письменники часто зосереджуються на молодому поколінні, яке попри все шукає жагу до життя.
Українські письменники ХХ століття: твори, що мають бути на кожній книжковій полиці
Тож якщо вас цікавить, що читати з української літератури, починайте з творів минулого століття, які вразять вас своєю актуальністю та стилістичним розмаїттям:
- “Місто” Валер’яна Підмогильного: перший український урбаністичний роман переживає відродження, знаходячи нову аудиторію в Україні та за кордоном (протягом останніх років його перекладено і видано чеською, німецькою та польською мовами)
- “Майстер корабля” Юрія Яновського: захопливий роман про закулісся роботи на кіностудії
- “Маруся Богуславка. Огненне коло” Івана Багряного: перша й остання частини не втіленої до кінця епопеї про українську молодь у часи Другої світової війни
- Трилогія Ірини Вільде “Метелики на шпильках”: жива, грайлива проза, що змальовує життя української молоді міжвоєнної доби
- Збірка поезії Василя Стуса “Небо. Кручі. Провалля. Вода”: тут зібрані не тільки вірші, а і переклади, листи та інші тексти одного з найбагатогранніших українських поетів
- Збірка малої прози “Шалені авторки”: чудова нагода коротко ознайомитися з найзнаковішими письменницями, щоб сформувати загальне уявлення про динаміку жіночого письма в нашій літературі та знайти тих, які вам найбільше імпонують
Коли все починалося, хто започаткував українську літературу і які письменники відіграли найбільшу роль?
Хай найбільший вибір творів ми маємо з XX століття та сучасності, українську літературу можна пізнавати, і занурюючись набагато глибше в минуле.
Українська середньовічна література і Григорій Сковорода
Розмови про те, що таке література українською мовою, можна починати аж із часів Київської Русі. Перші твори давньоукраїнською мовою, які до нас дійшли, датуються XI століттям (Ізборники Святослава). Це збірники церковних настанов та різних цікавинок, які перекладені з болгарського тексту, але при цьому мають яскраво виражені риси давньоукраїнської мови.
Із XIV-XV століття починається розквіт давньої української літератури, що кульмінує в епосі бароко. Пишуться і поширюються численні літописи, апокрифи, паломницькі твори; під впливом церковних реформ вибухає полемічна література; вперше формується література, що не має практичного призначення, а є суто мистецьким вираженням (наприклад, творчість Павла Русина з Кросна та інша поезія).
Безперечною вершиною давньої української літератури є Григорій Сковорода, який поєднував книжну, церковнослов’янську мову з народною староукраїнською та писав у різних жанрах: від повчальних байок і віршів до філософських діалогів і трактатів. Жоден із його творів не був опублікований за його життя, проте це не завадило Сковороді набути популярності серед писемного населення: його твори переписувалися і циркулювали територією України, стаючи взірцями для багатьох пізніших геніїв літератури, зокрема Шевченка.
Епоха Відродження та Іван Котляревський
Та яким би впливовим (і досі актуальним!) не був Сковорода, батьком української літератури, написаної живою українською мовою, став Іван Котляревський. Саме “Енеїда” 1798 року ознаменувала собою нову віху в історії української літератури.
Ця поема особлива в багатьох аспектах: це сатиричний погляд на класичний античний сюжет. “Еней був парубок моторний. І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак” — у поемі втілено максимальне різноманіття тодішнього лексикону і фразеології. Але крім мовного багатства “Енеїду” можна сприймати і як енциклопедію з української етнографії. Цей твір проклав шлях для нової української літератури, яка ставала все ближчою і зрозумілішою для широких верств населення.
Реалізм і література XIX століття — поза межами сільської тематики
Протягом XIX століття в українській літературі, попри численні утиски й заборони з боку росії та інших імперій, формується реалістична традиція, пишуться історичні твори та з’являються менш знані жанри, наприклад, містичної прози (“Жонатий чорт” Олекси Стороженка чи “Рожа” Наталії Кобринської).
Усталений канон тогочасних творів часто сприймається в контексті стереотипу про українську літературу, яка не виходить за межі сільської. Та якщо придивитися, то письменники вже тоді змальовували побут різних верств населення (наприклад, у “Хмарах” Нечуя-Левицького у фокусі уваги — інтелігенція), а також виходили за межі побутової проблематики у філософську площину (“Мойсей” Франка та інші твори) і навіть писали дитячі тексти про українців, що прагнуть подолати загарбницьку імперію та відновити залежність (“Маруся” Марка Вовчка стала популярною навіть у Франції).
Яких українських авторів читають сьогодні і хто відомий на міжнародній арені?
За останні роки серед українців зростає інтерес до своєї літератури і до читання загалом (наприклад, за даними Міністерства Культури, у 2024 році 17% опитаних українців сказали, що читають щодня, а це вдвічі більше, ніж у 2020-му). У книгарнях надзвичайним попитом користуються твори українських класиків, сучасна українська поезія та тексти, дотичні до історії України: наприклад, у книгарні “Є” у 2023 році книжки Багряного купували у 12 разів частіше, ніж у 2021-му. Сучасний літературний процес дозрів до того, що поети збирають стадіони і з’являються перші справжні бестселери (“Я бачу, вас цікавить пітьма” Павлюка перейшов позначку в 100 000 продажів).
Інтерес до українських письменників зростає і за кордоном. У 2021 році відбувся стрибок до понад 120 виданих перекладів, а у 2022-му іноземці купили права на більш як 230 українських творів. Серед письменників, які найактивніше видаються за кордоном, можна назвати Куркова, Жадана і Забужко. Іноземними мовами перекладаються і художні твори, і нонфікшн.
Шукаєте чим зацікавити друзів-іноземців? Прогляньте добірку книжок про Україну англійською, а також подарункових видань про Україну
Російська війна проти України посилила попит на тексти про війну, а також на поезію, яка дає автор(к)ам медіум для швидкого вираження своєчасних емоцій.
Якщо ви хочете зрозуміти, як називають сучасну українську літературу і що відбувається нині в літпроцесі, радимо звернути увагу на такі книжки:
- “Спитайте Мієчку” Євгенії Кузнєцової: легкий і приємний роман про сестер, які тікають від своїх міських проблем і приїжджають на літо в село, щоб переосмислити свої стосунки і підготуватися до важливих рішень
- Збірка віршів Сергія Жадана: півтори тисячі сторінок з поезіями Жадана, щоб скласти цілісну картинку про найвідомішого нашого поета сучасності
- “(Не)помітні” Івана Байдака: художня оповідь про інакшість, заснована на реальних історіях, відверта сповідь про те, як люди з певними особливостями, як-от вітиліго чи синдром Туретта, проживають свою буденність, де не всі готові їх приймати
- “Після прози” Юрія Іздрика: добірка віршів, написаних автором упродовж останніх 20 років, у яких зокрема читається меланхолія та екзистенційні роздуми на фоні сьогоденних подій
- “Бо є так…” Тараса Прохаська: добірка улюблених текстів малої прози письменника, побудована за особливою структурою водяного годинника, щоб передати читачам відповідне відчуття часу
- “Радіо Ніч” Юрія Андруховича: у цьому “акустичному романі” за визначенням автора, де поєднано елементи багатьох стилів, головний герой веде свою ліричну оповідь, занурюючись у власні спогади й думки, водночас ставлячи музику на нічному радіо й розмовляючи зі слухачами
- “Район Д” Артема Чеха: як і в більшості своїх текстів, Чех звертається до локацій та людей із свого дитинства та фіксує минуле свого мікрорайону через 16 коротких історій
- “Малий український роман” Андрія Любки: автор іронізує над популярним у світовій літературі образом поета-гульвіси і доводить рівень стьобу ледь не до абсурду
- “Танець недоумка” Іларіона Павлюка: менш відомий текст Павлюка, який має сподобатися його аудиторії та фанатам класичних тем фантастики
Читайте українське зараз, “щоб ці слова не вичахли, як руди”
Чим більше ми відкриваємо для себе українську літературу, тим ясніше розуміємо, скільки ще лишається непізнаного, і тим гостріше усвідомлюємо, як стереотипи, нав’язані нам, заважали звернути увагу на різноманіття українських авторів та авторок.
Завдяки новим виданням на кшталт “Неканонічного канону” від Віхоли можна відкрити для себе десятки імен, які виходять за межі усталених уявлень про класиків, а також безліч стилів і ідей, які вщент розбивають упередження про українську літературу як літературу страждань чи селюків.
Звісно, в нашій історії повно трагічних подій, і часто літературу “не можна читати без брому”, як казав про українську історію Винниченко. Та попри це нам завжди вистачало і життєствердних сюжетів, і гумору, і мистецьких експериментів. Треба тільки відкинути колоніальне бачення своєї літератури як “меншої” чи “гіршої” і сприймати її як рівноправну учасницю світових процесів.
А з огляду на те, як часто наша література заборонялася і скількох літераторів репресували, варто з особливим інтересом ставитися і до сучасних авторів. Це дасть змогу вчасно оцінювати важливі історії нашої доби і пам’ятати їх. “Щоб ці слова не вичахли, як руди”, як писала Ліна Костенко.